У моїй сім’ї завжди панувало неписане правило: робота – це обов’язок кожного. Батьки навчали нас, що успіх досягається наполегливою працею, і завдяки цьому уроку я завжди прагнув бути на висоті. Тому, коли моя дружина, Ганна, сказала, що не збирається працювати і що я, як чоловік, повинен один утримувати сім’ю, це викликало в мене здивування та розчарування. “Але чому ти не хочеш працювати?” — спитав я одного вечора, коли ми сиділи за вечерею. “Адже в сучасному світі обидва партнери роблять внесок у добробут сім’ї.”
Ганна подивилася на мене з докором: “Я просто вважаю, що чоловік має бути головним годувальником. Це не тільки моя думка. Так виховали мене мої батьки.” Я розумів, звідки взялися її переконання, але не міг погодитися. Адже тепер ми жили в інші часи, де рівноправність і взаємопідтримка мали величезне значення. “Ганно, я поважаю твою думку, але мені здається, що ми могли б досягти більшого, якби працювали разом. Мова не тільки про гроші.
Це про наше спільне майбутнє, про можливості для нашої сім’ї,” – спробував я пояснити. Ми довго обговорювали це питання, намагаючись знайти компроміс. З часом Ганна почала розуміти мій погляд. Вона вирішила спробувати себе в онлайн-бізнесі, що дозволяло їй залишатися вдома, але при цьому робити внесок у сімейний бюджет. “Я рада, що ми змогли знайти рішення, яке влаштовує нас обох”, – сказала вона одного разу, коли ми обговорювали її успіхи. Цей досвід навчив нас обох цінувати різні погляди один одного та шукати шляхи до згоди. Наша сім’я стала тільки сильнішою, адже тепер ми обидва робили свій внесок у загальне благополуччя.