Вона любила Івана так сильно, що заповнювала всю його істоту, не уявляючи життя без нього. Вона чіплялася за віру в його повернення, щодня передчуваючи їхнє возз’єднання. Але дні змінювалися днями, а Іван усе віддалявся, не виходячи на зв’язок. Вона чіплялася за надію, уявляючи його чоловіком своєї мрії – розумним, добрим, з почуттям гумору. Як вона могла відпустити його після того, що було між ними?
І все ж, коли настала мовчанка, її осяяла гірка правда: її туга за Іваном була ілюзією. Він не збирався повертатись. Якби він згадав про неї, то напевно зателефонував би, запросив би зустрітися за філіжанкою кави або запросив до себе додому, де вони могли б знову зустрітися і пошепки обмінюватися ласками. Вона насилу усвідомила, що більше не буде ні розмов, ні обміну теплими словами.
З важким серцем вона відпустила свою мрію про них, як звільняють птаха з теплої хватки, знаючи, що тепло, яке вона відпустила, ніколи до неї не повернеться. Тепер вона залишилася з холодною любов’ю і порожнечею, яку важко заповнити, з вечорами, наповненими гірко-солодким смутком і морями напівсухого, але з вірою в те, що після темних ночей настає світанок. Якщо Іван повернеться, їхня зустріч нестиме в собі гіркоту полину, що виріс на шляху її очікування – гостре нагадування про втрачений час і кохання.