Ми з чоловіком виростили та виховали чотирьох дітей: двох синів та двох дочок. Усім дали вищу освіту. Нині кожен із них живе своєю родиною. Вони подарували нам багато онуків. Дочки відвідують нас, дзвонять, допомагають. А сини поводяться так, ніби нас і не було. Вони забули про нас. Дзвонять невістки, спілкуються онуки, але самі сини, мабуть, вважають, що якщо їхні дружини чи діти вже зателефонували матері, поцікавилися її здоров’ям, привітали зі святом, то на цьому їхня турбота закінчується. Але нам так хочеться почути їхні голоси.
Хоч інколи. Ми самі намагаємось додзвонитися до них, але безуспішно. Розуміємо, що вони повно своїх турбот і справ. Але хіба в дочок менше клопоту? Проте вони знаходять час для нас. Вік та здоров’я вже не дозволяють нам справлятися з усіма проблемами самостійно. Іноді потрібна допомога. Коли довелося лагодити дах, нам довелося звернутися до сторонніх, бо сини не допомогли. Коли чоловікові знадобилася медична допомога, до лікарні його відвіз зять, а доньки допомагали у всьому. Сини обмежилися лише дзвінками.
Півтора роки тому старша донька, потрапивши в аварії, сама стала інвалідом. Тепер і їй потрібна допомога. Про нас дбала молодша дочка. Але півроку тому вона втратила роботу та поїхала на заробітки до Європи. Ми залишилися вдвох, два старі, безпорадні. Сил сходити до аптеки за ліками не вистачає. Пенсії ледве вистачає на життя, тож на доглядальницю коштів немає. Старша невістка запропонувала продати будинок і переїхати до будинку для людей похилого віку. Там і умови добрі, і медична допомога є. Вирученої суми від продажу будинку буде достатньо, щоб сплатити за проживання в пансіонаті для літніх. А якщо не вистачить, невістка обіцяла додати грошей. Ідея сама по собі непогана, але прикро, що жоден з синів не запросив нас жити до себе.