Моя сусідка Олена, зазвичай стримана, якось підійшла до мене зі сльозами на очах, шукаючи втіхи в тому, щоб поділитися своїми проблемами. Олена розповіла про свого сина, який на порозі 30-річчя одружився з жінкою з двома маленькими хлопчиками. Олена сподівалася на рідних онуків і тому була засмучена вибором сина, підозрюючи, що та жінка якимось чином приворожила його.
Олена ніяк не могла зрозуміти, як її успішний син міг прийняти цілу родину, обсипати пасинків пестощами та подарунками, та ще й наполягати на тому, щоб його дружина залишила роботу, аби повністю зосередитись на домашньому житті. Незважаючи на щастя і самореалізацію сина в новій ролі, Олена відчувала себе відчуженою, зацикленою на відсутності прямих нащадків і не ухвалювала для свого сина роль вітчима.
Я намагалася втішити її, вказуючи на радість, яку приносить її син, і на сім’ю, якою він дорожить, але Олена так і залишилася невтішною. Рішення невістки не заводити нових дітей остаточно зруйнувало надії Олени на своїх онуків, посиливши її почуття втрати та відірваності від сім’ї сина. Історія Олени, з одного боку, змусила мене співпереживати, але в той же час ще довго розмірковувати про складнощі сімейної динаміки і про труднощі прийняття змін , особливо, коли не виправдовуються очікування “традиційних” сімейних зв’язків.