Мені 68 років, і нещодавно я ухвалила непросте рішення не повертатися на роботу за кордон, незважаючи на очікування моїх дітей. Протягом довгих років я підтримувала свого сина Семена та дочку Олю, працюючи в Італії та відправляючи майже весь свій заробіток додому. Вони обидва дуже розраховували на цю фінансову підтримку. Коли я сказала їм, що тепер залишуся вдома назавжди, вони дуже засмутилися.
Оля навіть приїхала і силою забрала майже всі італійські продукти, що залишилися в мене, залишивши мені тільки пачку кави і 300 євро. За ці роки я багатьом пожертвувала, невпинно працюючи в Італії, щоб забезпечити їх усім необхідним – від освіти до житла – вважаючи це своїм обов’язком, особливо після того, як їхній батько рано пішов з життя. Однак вони не прагнули ні освіти, ні стабільної кар’єри.
Дочка народила позашлюбну дитину, а син покинув університет, тепер має сім’ю, але не має роботи. Після відходу моєї матері на той світ, яка підтримувала моє рішення працювати за кордоном і дбала про онуків, я виявилася самотньою та неоціненою. Я сподівалася попрацювати ще один рік в Італії, щоб накопичити на ремонт будинку, але моє здоров’я погіршилося. Мій син, як і раніше, думаючи тільки про себе, запропонував мені підлікуватися і негайно повернутися на роботу заради них. Я залишилась з розбитим серцем, розуміючи, що діти так і не оцінили мої жертви. Тепер без грошей я їм, схоже, не потрібна.