Ми з чоловіком одружені вже понад шість років. У нас двоє дітей, і, в принципі, ми живемо непогано. Єдина проблема – це маленьке житло. До весілля однокімнатна квартира була для нас цілком комфортною, але тепер, коли в нашій родині незабаром з’явиться третя дитина, це приміщення явно стане надто маленьким для всіх нас. Зараз я якраз перебуваю на пізніх термінах вагітності, а наш молодший син щойно пішов у перший клас. Першу вагітність я згадую з теплотою та ностальгією. Тоді мені здавалося, що я ніколи більше не зважусь народжувати знову. Але з часом все погане забувається, і залишаються лише приємні спогади.
Хоча насправді виховання дітей — це не тільки радість, а й величезна відповідальність, і навіть значні витрати. Живемо ми на околиці міста, в тісній однокімнатній квартирі, і постійні проблеми з нестачею особистого простору давлять на нас. Важко також добиратися на роботу та відвідувати батьків. Через те, що часу не вистачає, і ми фізично не встигаємо приділяти увагу обом дітям, старшого сина ми часто залишаємо у бабусі та дідуся. Вони мешкають у великому приватному будинку з територією навколо та невеликим парком неподалік.
Але замість того, щоб обміняти цей будинок на більш сприятливе житло для нас з дітьми, мої батьки вирішили насолодитися своїм життям у розкоші. Я багато разів натякала, що мрію про будинок за містом, де нам з дітьми було б набагато зручніше. Але, здається, моїй матері на це начхати. Вона зовсім не збирається відмовлятися від зустрічей з подругами та сніданків у своєму саду! І її зовсім не хвилює, що я задихаюсь у чотирьох стінах з її ж онуками. Мене турбує, що моя третя дитина буде змушена рости в умовах, де немає ні місця, ні тиші.
Як нам взагалі розміститися усією сім’єю в одній кімнаті? Це ж неможливо! Свекри теж нічим не кращі. Вони продали машину та вирішили витратити гроші на відпочинок. Уявляєте? Могли б допомогти своєму єдиному синові та його вагітній дружині, але, на їхню думку, підтримувати нас повинні мої батьки, оскільки вони більш забезпечені. Тепер я сиджу і усвідомлюю, що допомоги чекати нема звідки. Нікому немає діла до нас з чоловіком та наших дітей. Ні спадщини, ні допомоги, нічого. Тільки холодне, байдуже ставлення. Як вважаєте, чи справедлива ця ситуація? Як би ви вчинили на місці моєї матері?