Я не люблю згадувати своє дитинство. Я завжди почувала себе занедбаною та непотрібною. Мама мене народила у 20 років, а потім постійно залишала у бабусі, яка не мала до мене теплих почуттів. Вона швидко знаходила мені якісь справи, щоб зайняти мене. Мама не дбала і про мій зовнішній вигляд. Сусіди з нашого будинку віддавали мені одяг своєї дочки. Як було соромно! А мама продовжувала міняти кавалерів одного за одним. Пізніше вона почала жити з Валентином, але новий чоловік не хотів годувати чужу дитину, тож мене остаточно залишили у бабусі. Незважаючи на все це, я продовжувала любити маму і дуже сумувала за нею.
Було особливо боляче спостерігати, як вона із задоволенням проводила час з сином від другого шлюбу. Його вона любила, а мене – ні! Я вже була досить дорослою, щоб це зрозуміти. Після 9 класу я вступила до кулінарного технікуму і пішла від бабусі. У 18 років я влаштувалася працювати в кафе, де мила посуд та допомагала готувати холодні страви. Закінчивши коледж, знайшла роботу краще, жила в гуртожитку та дружила з чудовими людьми. Згодом мені пощастило зустріти гарного хлопця, ми одружилися, і невдовзі я народила дитину.
Я не могла довго залишатися в декреті і змушена була повернутись на роботу. Послуги няні коштували дорого, тож я наважилася попросити маму про допомогу. Все-таки вона бабуся, і я сподівалася, що її серце пом’якшиться. Але її відповідь була грубою: — Я не маю на це часу! А де сваха? — Вона далеко, в селі. — Нехай приїжджає. — У неї господарство та хворий чоловік. Після цього я її більше ні про що не просила. Мама не виявляла інтересу ні до першої, ні до другої дитини. Навіть побачити онуків вона не захотіла. Натомість продовжувала дбати про дорослого сина. Тоді я вирішила, що більше ніколи не попрошу її про допомогу.
Чотири роки тому брат виїхав за кордон на роботу, а незабаром не зміг повернутися через ситуацію. У мами почалися проблеми зі здоров’ям. Якось вона зателефонувала мені і повідомила, що потрапила до лікарні, попросивши принести їжу. Я взяла те, що було вдома, і все ж таки прийшла. Але її прохання здивувало мене: — Приготуй мені на завтра печіночку. Так хочеться. — Ти думаєш, що я щодня приїжджатиму? — Звісно, я ж твоя мати! — А ти згадала про це тільки зараз? Ви з батьком мені ніколи не допомагали з дітьми, так і я вас не доглядатиму. Більше не приїду. Мама розплакалася, щось намагалася пояснити, та я пішла. Хтось скаже, що я жорстока, але я вважаю, що кожен з батьків повинен пам’ятати: якщо хочете, щоб діти про вас дбали в старості, треба дарувати їм любов та увагу. А ви як вважаєте, чи потрібно доглядати таку маму, як моя, чи ні? Що ви зробили б на моєму місці?