Дев’ять років минуло з того часу, як ми з однокласниками востаннє бачилися на випускному. Життя розвело нас різними куточками країни, і зв’язок між нами практично перервався. Але одного разу я отримав несподіване повідомлення від Олени, моєї колишньої однокласниці. ”Вітання! Як справи? Може, зустрінемося в кафе завтра ввечері?” – написала вона. Я був здивований, адже ми не спілкувалися після школи. Ми зустрілися у затишному кафе у центрі міста. Олена виглядала, як і раніше, чарівно, але в її очах читалося якесь хвилювання.
”Ти знаєш, я завжди хотіла тобі щось сказати, але не могла знайти відповідного моменту,” – почала вона, злегка нервуючи. ”Я завжди тебе кохала, ще зі шкільної лави. Але боялася зізнатися…” Її слова застали мене зненацька. У школі я вважав Олену просто гарною подругою. Ми часто жартували, сміялися, але я ніколи не думав про неї, як про дівчину. Моє серце забилося швидше, і я зрозумів, що мої почуття до неї не такі вже й прості, як мені здавалося.
”Я теж завжди тебе виділяв серед усіх,” – сказав я, посміхаючись. ”Але ніколи не думав, що і ти до мене не байдужа.” Ми провели в кафе кілька годин, згадуючи шкільні роки, сміючись з дитячих спогадів і обговорюючи, як склалося наше життя. Ця зустріч стала початком нового розділу нашої історії. Ми почали зустрічатися, і щодня відкривали одне в одному щось нове. Наше минуле, сповнене дружніх витівок і незрозумілих почуттів, перетворилося на прекрасне сьогодення, сповнене любові та взаєморозуміння. Тепер, дивлячись на Олену, я бачу не просто колишню однокласницю, а людину, з якою хочу провести своє життя. Це було дивовижне почуття – знайти кохання там, де ти на нього зовсім не чекав.