Ми з чоловіком у шлюбі вже три роки. Весь цей час ми працювали не покладаючи рук, щоб досягти бажаних цілей. Після весілля ми мріяли придбати власне житло, але грошей не вистачало, тому вирішили поїхати на заробітки за кордон (це було ще до початку війни). Працювали ми в Італії, і це було нелегко — там було потрібне знання мови, і часом у нас просто опускалися руки. Траплялося, що я не могла стримати сліз, але ми з чоловіком не здавались.
Стиснувши зуби, продовжували працювати і збирати. Думки про своє житло в рідній країні давали нам сили йти вперед. І ось, нарешті, ми зібрали достатньо грошей, повернулися до України та змогли купити трикімнатну квартиру. Хоча кімнати потребували ремонту, ми раділи з того, що у нас тепер є власне гніздечко. З ремонтом та меблями нам трохи допомогли батьки чоловіка, за що ми їм дуже вдячні. Незабаром ми облаштували квартиру та отримали насолоду від життя. Але, наче сніг на голову, несподівано з’явився старший брат мого чоловіка, який жив з дружиною та дітьми у маленькому будинку батьків.
Він приголомшив нас своїм нахабством: — Слухайте, ви такі молоді, вам власна квартира поки що не потрібна. А ми з дітьми тулимося у чотирьох стінах, — заявив він. — До чого ти хилиш? — спитав чоловік. — Давайте мінятися! Нам потрібно більше місця. Я була в повному шоці. Як у людей може бути стільки нахабства? Ми, звісно, відмовилися, але вирішили поговорити з батьками чоловіка. І ось тут на нас чекала ще більша несподіванка: вони навіть не збиралися нас підтримувати, а, навпаки, почали вмовляти віддати квартиру братові та його родині. Мовляв, ми ще молоді, а в них діти їм більше потрібно. Так усе й закінчилося великим скандалом. Тепер ми з сім’єю чоловіка не спілкуємося. Це, звісно, неприємно, але іншого виходу я не бачу. Що ви зробили б на нашому місці?