Моя донька та її сім’я жили в нас уже кілька років. Спочатку передбачалося, що це тимчасово: зять казав, що батьки віддадуть йому помешкання бабусі. Але минуло 7 років, у них народилося двоє дітей, а квартира дісталася його сестрі, як тільки вона вийшла заміж. Жити з шістьма людьми у двокімнатній квартирі стало непосильно.
Я намагалася обговорити з родичами можливість допомогти їм купити хоча б невелику квартиру, але ті заявили, що не мають грошей, оскільки вони вже допомагають своїй дочці. Мій зять, повернувшись з роботи, одразу ж сідав за комп’ютер, мало що роблячи по хаті, але вимагаючи, щоб їжа була вчасно, а всі речі – чистими та випрасуваними. Моя дочка справлялася з усім сама, а ми з чоловіком цілими днями були на роботі і могли допомогти тільки у вихідні.
Моя сватя часто критикувала виховання моєї дочки, ніколи не визнаючи відповідальності свого сина. Це одного разу призвело до сварки, під час якої моя дочка відчитала свекруху, внаслідок чого та пішла, заявивши, що їй тут більше не місце. Зять був незадоволений, звинувачуючи мене в тому, що я налаштувала свою дочку проти його сім’ї. Розчарована, я вирішила заявити їм, щоб вони шукали собі житло. Якщо зять не може його купити, хай знімає чи живе з батьками. Мені шкода онуків, але я не можу більше терпіти цієї ситуації і навіть шкодую, що колись дозволила їм жити з нами.