Півроку тому моя кохана бабуся пішла з життя. Це був неймовірний важкий час для всієї нашої родини, особливо для мене. Останні чотири місяці її життя я доглядала її. Мої батьки були надто зайняті, а в мене не було особливих справ. Я робила все, що могла, щоб полегшити її останні дні. Несподівано після її смерті ми дізналися, що бабуся розділила своє майно між моїм татом та його братом, моїм дядьком, який уже три роки мешкає у Польщі, порівну.
Це стало для нас сюрпризом, особливо з огляду на те, що дядько давно вже не підтримував із нею тісних стосунків. “Чому вона зробила це? Я провела з нею останні місяці її життя, а дядько навіть не приїхав на похорон”, – висловилася я мамі. Мама, взявши мене за руку, м’яко відповіла: “Дюба, бабуся любила всіх нас. Вона завжди хотіла, щоб у сім’ї був і мир і справедливість. Не думай про це як про недооцінку твоїх зусиль.” Її слова змусили мене замислитись. У той момент я зрозуміла, що бабуся справді завжди намагалася бути справедливою та неупередженою.
Вона, мабуть, не хотіла залишати когось із синів без спадщини, незалежно від їхніх взаємин із нею. Коли дядько приїхав із Польщі, я не могла стримати свої емоції. “Як ти міг так довго не спілкуватися з бабусею і тепер претендувати на її майно?” – Запитала я його. Дядько глянув на мене з сумом в очах. “Я знаю, що помилявся, і мені шкода. Я завжди любив маму, але життя склалося так, що ми віддалилися один від одного”, – сказав він. Ця розмова допомогла мені зрозуміти, що кожен із нас переживає втрату по-своєму. Я, як і раніше, була засмучена через його рішення, але зрозуміла, що бабуся хотіла, щоб ми зберегли сімейні узи і пробачили один одного. Це було її останнє бажання, і я вирішила шанувати його.