У моєї мами завжди був унікальний підхід: вона робила щось приємне, наприклад, готувала улюблену страву або дарувала подарунок мрії, а потім чекала у відповідь на якусь послугу, часто пов’язану з домашніми справами. Такий спосіб піклуватися здавався мені швидше транзакційним, ніж щирим. З самого раннього віку ця модель поведінки була очевидною. Отримавши у подарунок велосипед, я раптом виявилася відповідальною за миття посуду протягом року.
Це умовне дарування тривало й у дорослому житті. Наприклад, коли я отримала права водія, батьки подарували мені машину, яка швидко перетворилася на засіб маминого пересування. Цією послугою навіть користувалися її подруги та знайомі – у зручний для них час. Зрештою, я зрозуміла, що всі ці подарунки не обходяться без зобов’язань. Після однієї особливо кричущої вимоги, пов’язаної з машиною, я вирішила раз і назавжди відмовитися від таких “щедростей”.
Це розуміння підтвердилося під час сімейної вечері, коли я обговорювала свої плани взяти іпотечний кредит. Мама запропонувала свою квартиру, яку вона здавала в оренду, як рішення, що дозволяє уникнути іпотеки. Знаючи її поведінку в минулому, я злякалася, що прийняття її пропозиції призведе до нових вимог, наприклад, термінового дорогого ремонту. Тому я рішуче відмовилася від такої пропозиції, пам’ятаючи про всі умовності, пов’язані з її минулими подарунками. Незважаючи на короткочасний прояв образи, мама незабаром відновила свої спроби якось підтримати мене. І все ж я стою на своєму, вирішивши не потрапляти в чергову її умовну пастку.