Минулої неділі моя сусідка Аня зателефонувала мені рано вранці і попросила допомогти їй з продуктами. Вона погано почувалася, а члени її сім’ї не відповідали на дзвінки. З почуттям обов’язку я взяла її список покупок і вирушила до магазину. Вона змогла дати мені лише 100 гривень, яких вистачило б на хліб, молоко та яблука.
Зробивши покупки, я повернулася додому, дістала з холодильника свої домашні пельмені та сметану і выднесла усе їй, щоб вона могла нормально поїсти. Мені було дуже шкода Аню. Нещодавно вона виявилася прикутою до ліжка після хвороби. У свої 72 роки, 22 роки, пропрацювавши в Греції і відправляючи всі свої доходи синам, вона повернулася додому з порожніми руками, не маючи навіть заощаджень на медичні потреби. Діти рідко відвідували її, не виявляючи особливої вдячності за її жертви. Ми з Анею, обидві вдови та колишні колеги по роботі, отримали свої квартири від держави.
Ми разом спостерігали за тим, як ростуть наші діти, але доки я виживала на батьківщині, Аня переїхала до Греції, надсилаючи додому все, що могла – від оливок до кросівок. Я часто дивувалась: чому вона не відкладає гроші на себе? Тепер, коли її здоров’я залишає бажати кращого, вона залежить від поодиноких візитів своїх дітей, які, схоже, не почуваються зобов’язаними підтримувати її. Несамовито бачити, як вона дійшла до такого стану – самотня і нікому не потрібна після довгих років роботи за кордоном.