Коли сестра моєї дружини, Марина, приїхала до нас у село, я був вражений. Ми не бачили її цілих десять років. Спогади малювали образ яскравої та гарної жінки, але реальність виявилася зовсім іншою. Вона виглядала змученою і виснаженою, начебто роки важкої роботи залишили на ній свої сліди. – Марино! – Вигукнула моя дружина Ганна, обіймаючи сестру. – Як же я сумувала! Марина лише посміхнулася, стомлено спираючись на двері. Її очі були сповнені смутку та втоми. – Привіт, Ганно. Привіт, Вікторе, — тихо сказала вона, киваючи в мій бік.
– Проходь, проходь, – запросив я її в будинок, відчуваючи наростаюче почуття тривоги. Марина зняла пальто, і я помітив, як схудла і змарніла її постать. Колись вона була сповнена життя, а тепер здавалася тінню самої себе. Ми посідали за стіл, і Ганна поставила перед нею гарячий чай. — Розповідай, як ти жила усі ці роки? — запитала моя дружина. Марина зітхнула і подивилась на нас. — Працювала багато, Ганно. Дуже багато. Життя в місті виявилося складнішим, ніж я очікувала. Завод, зміни по дванадцять годин… Часу на відпочинок майже не залишалося. Ганна з тривогою подивилася на мене, а потім знову на сестру. — Ти так змінилася, Марино. Ми всі переживали за тебе.
Чому не дзвонила, не писала? Марина знизала плечима. — Не хотіла вас турбувати. Думала, впораюся сама. Але, мабуть, переоцінила свої сили. Я не міг стримати свого подиву. — Марино, ти завжди була такою сильною. Як так вийшло? Вона глянула на мене з сумом. — Сил у мене більше нема, Вікторе. Роки забрали їх. Ганна обійняла її, і Марина тихо заплакала на її плечі. Ми сиділи в тиші, доки Марина не заспокоїлася. – Тепер ти вдома, Марино, – сказала Ганна, погладжуючи її по спині. – Ми тобі допоможемо. У той момент я зрозумів, що незважаючи на всі труднощі, сім’я залишається найважливішим аспектом життя. Ми повинні були допомогти Марині відновитися і знову знайти себе. І я був готовий зробити для цього все можливе.