У нас у будинку було четверо дітей. Я була молодша, і мене всі називали “чужою”. Я не розуміла, що це означає, поки одного разу не дізналася, що моя мама народила мене від іншого чоловіка. Її чоловік, мій вітчим, не схотів, щоб його діти залишилися без матері, і прийняв нас з мамою. Однак ставлення до мене в цьому будинку залишило глибокий слід у моєму серці. Бабуся завжди називала мене “нагуляною”. Вона роздавала цукерки іншим онукам і дивилася на мене косо. Брати і сестра наслідували її поведінку, а мама нічого не могла сказати, тільки обіймала мене і казала:
“Я дуже тебе люблю.” Минули роки, кожен з дітей пішов своїм шляхом і майже не згадував про батьків. Я старанно вчилася і ставила собі великі цілі. Завдяки цьому мені вдалося вступити до університету, а потім отримати хорошу роботу. Якось увечері я зібрала всіх на сімейну вечерю. За столом були мама, вітчим, бабуся та мої брати з сестрою. “У мене є новина,” – почала я. “Я купила для нас будинок більше і краще.” Всі завмерли у подиві. Першою заговорила бабуся зі сльозами на очах: “Онучко! Я була неправа. Вибач мені за всі роки жорстокого ставлення.”
Вітчим кивнув, додавши: “Я теж був неправий. Я погано виховав своїх дітей, ігноруючи тебе. Ти завжди була частиною нашої родини.” Слова вітчима і бабусі торкнулися мене. “Минуле не змінити,” – відповіла я. “Але я сподіваюся, що ми зможемо почати тепер з чистого аркуша.” Мама обняла мене міцно і прошепотіла: “Я так пишаюся тобою, доню.” Тепер наша сім’я була міцною як ніколи раніше. Ми переїхали до нового будинку, і життя почало налагоджуватися. Всі образи і гіркота поступово йшли в минуле, поступаючись місцем розумінню і любові. Я зрозуміла, що, незважаючи на всі труднощі, кохання та прощення можуть залікувати будь-які рани. Наш будинок сповнився сміхом і радістю, і в ньому більше ніхто не почував себе чужим.