Моя свекруха, Лариса, завжди мала уявлення про виховання дітей, які кардинально відрізнялися від моїх. Вона виросла в інший час, з іншими переконаннями, і це постійно породжувало конфлікти між нами. Якось, коли ми з чоловіком та нашим малюком Іваном приїхали до неї в гості, ситуація вийшла з-під контролю. Іван упустив яблуко на підлогу, і перш ніж я встигла підняти його, Лариса підібрала його і дала онуку назад.
“Мамо, він не повинен їсти те, що впало на підлогу”, – сказала я, намагаючись залишатися спокійною. “Та годі тобі, нічого страшного. Нехай зміцнює імунітет,” – парирувала Лариса з усмішкою. Я мовчки зітхнула, але це був лише початок. Після обіду Іван забруднився морозивом, і я вирішила його переодягнути. “Навіщо ти його переодягаєш? Він же щойно одягся,” – обурилася Лариса, коли побачила, що я дістаю чисту футболку. “Мамо, він весь у солодких плямах. Не хочу, щоб він ходив брудним,” – пояснила я, намагаючись стримувати роздратування.
Лариса вже злилася. “У мої часи діти цілими днями ходили в одному одязі, і нічого, вижили!” Пізніше, коли Іван заснув, я вирішила поговорити з Ларисою. “Мамо, я розумію, що ви виховувалися та виховували дітей по-іншому. Але це моя дитина, і я хотіла б, щоб ви поважали мої методи та підходи.” Лариса зітхнула. “Я розумію, що часи змінилися. Я просто хочу допомогти.” “Я ціную вашу допомогу, але давайте знайдемо компроміс. Якщо я щось роблю інакше, це не означає, що я не ціную вашу думку. Просто давайте обговорювати такі питання, добре?” Після цієї розмови Лариса почала трохи уважніше ставитися до моїх прохань. Це не вирішило всіх проблем, проте стало першим кроком до взаєморозуміння.