У нашому селі жила бабуся, про яку ходило багато чуток. Сиве волосся до плечей, зморшкувате обличчя і пронизливий погляд — її зовнішній вигляд вселяв страх, і діти шепотіли, що вона наче відьма. Ніхто не спілкувався з нею, всі обходили її старий будинок на околиці села. Але я завжди відчувала, що за її зовнішнім виглядом ховається щось більше. Якось осіннім днем, коли листя вже кружляло у вальсі вітру, я набралася сміливості і постукала в її двері. Бабуся відкрила, її очі виражали здивування. — Здрастуйте, я Марина, живу он у тому будинку, — сказала я, показуючи через плече.
— Чого тобі треба? — голос її звучав різко, але не вороже. — Я… я просто хотіла поговорити, — невпевнено почала я. Бабуся дивилася на мене кілька секунд, потім зітхнула і широко відчинила двері. — Ну, заходь, коли вже прийшла. Сидячи в затишній кухні з чашкою теплого чаю в руках, я слухала її розповідь. Вона розповіла мені про свою молодість, про те, як втратила чоловіка багато років тому, як виховувала дітей одна, і як ті поїхали за найкращим життям, залишивши її тут, на самоті. — Люди бояться мене, бо я стара й самотня, — сумно сказала вона.
— Але я нікому не бажаю зла. Її очі сповнилися сльозами, і в той момент я побачила всю глибину її самотності та туги. – Ви дуже сильна, – тихо сказала я. — І я рада, що сьогодні прийшла до вас. З того часу я стала регулярно відвідувати її. Ми багато говорили, і я дізнавалася все більше про її життя, про її надії та мрії. З кожним візитом ставало все очевидніше, що в цій бабусі, яку всі вважали відьмою, насправді існувала добра і самотня жінка. Згодом й інші сільські жителі, з моєю допомогою, почали ставитись до неї тепліше, усвідомивши, що зовнішній вигляд не завжди відображає справжню суть людини.