Щоранку, коли я заходила на кухню готувати сніданок, чула те саме: скарги моєї невістки, Олі, на життя в селі. Син Петро, у якого блищали очі щоразу, коли він говорив про свою дружину, сидів поруч і слухав її зітхання та стогін про те, як їй тут не подобається. — Петю, я знаю, що ти любиш своїх батьків, але чому ми не можемо жити у місті? Тут навіть нормального інтернету немає, та й магазин за десять кілометрів! — благала вона одного разу за сніданком. — Але Олю, ми щойно приїхали. Не поспішай, ти звикнеш, – намагався заспокоїти її Петро, але я бачив, що його слова її не переконують.
Одного разу, коли ми з Петром були наодинці в саду, я вирішила заговорити про проблему. — Сину, я розумію, що Оля не звикла до життя тут. Але, як ти думаєш, можливо, ви поспішили з переїздом? — Мамо, я знаю, але вона так хотіла побути поряд з тобою, а тепер не може адаптуватись. Я сам збентежений, — зізнався він. — Послухай, я не хочу, щоб ви їхали, але, можливо, вам справді варто спробувати пожити в місті. Ти зміг би частіше відвідувати нас, а ми — вас.
І тим часом Оля зможе зрозуміти, що їй ближче. — Можливо, ти маєш рацію, мамо. Я поговорю з нею, — сказав Петро, і здавалося, що йому стало легше. Наступного дня я спробувала поговорити з Олею. Я поділилася з нею тим, як ми завжди цінували свіже повітря, свої продукти і простори. Вона вислухала мене, і я відчула, що її погляд на наше життя став трохи тепліше. – Дякую за розмову, – сказала вона. — Я намагатимусь дати цьому місцю шанс. Я зрозуміла, що мого часу і терпіння вистачить, щоб показати їй всю красу нашого сільського життя. Але головне, що я усвідомила: любов і сім’я варті будь-яких зусиль.