Щоразу, дзвонячи своїй дочці, я відчувала напругу. Мій зять, Михайло, явно до мене не відчував симпатій, хоча я так і не могла зрозуміти, у чому річ. У розмовах на фоні я часто чула його різкі коментарі, а коли приходила в гості, Михайло наче випаровувався – зникав у своїй кімнаті, не бажаючи бачити мене. У день народження дочки я вирішила змінити цю ситуацію. Приїхавши до них додому з подарунком і великим букетом квітів, я виявила, що атмосфера ще більш напружена, ніж зазвичай.
Михайло зустрів мене мовчазним кивком і відразу пішов до іншої кімнати. Свято пройшло, і я майже не бачила його. Наступного дня, не витримавши, я зателефонувала дочці. “Олено, мені потрібно зрозуміти, чому Михайло до мене так ставиться. Що я зробила не так?” – Запитала я з надією на роз’яснення. Олена зітхнула. “Мам, він відчуває, що ти завжди засуджуєш його, критикуєш кожен його крок. Ти кажеш це не в обличчя, але твої натяки, твій тон… Він це відчуває.” Я була приголомшена. Ніколи не думала, що мої спроби дати пораду або піклуватися могли бути сприйняті як критика. “Мамо, поговори з ним.
Може, ви порозумієтеся,” – запропонувала Олена. Зібравшись з духом, я пішла на пряму розмову з Михайлом. “Михайло, я хочу вибачитися, якщо мої слова чи вчинки коли-небудь засмутили тебе. Я не хотіла тебе образити,” – почала я. Михайло, на мій подив, вислухав мене. “Я розумів, що ви просто хотіли допомогти, але іноді це звучало як докір. Мені було важко це прийняти”, – зізнався він. Ми довго розмовляли, і до кінця зустрічі я відчула, що між нами нарешті починає формуватися розуміння. Михайло навіть запропонував допомогти мені з садом, що було для мене великим прогресом. Сподіваюся, це початок нового розділу у наших відносинах…