Я жила самостійно з 17 років. До цього мене виховували мама та бабуся після того, як мій батько рано залишив нас. Моє життя було комфортним і наповненим любов’ю, завдяки тяжкій роботі моєї матері та підтримці моєї бабусі. Коли мені було 16, мама познайомила мене з Семеном – своїм колегою та моїм майбутнім вітчимом. Незважаючи на мої початкові сумніви через його вік і почуття ревнощів, я сподівалася на щастя моєї матері. Однак після того, як Семен переїхав до нас через шість місяців після початку їхніх стосунків, напруженість почала наростати.
Його спроби дисциплінувати мене суперечили моїм почуттям незалежності, що призводило до частих сварок. Незважаючи на мої старання в школі та заперечення проти його строгих правил, моя мати і бабуся встали на бік вітчима, що ще більше загострило наші стосунки. Ситуація погіршилася, коли Семен хибно звинуватив мене в крадіжці, що призвело до принизливого обшуку моїх речей і ультиматуму, що змусив мене залишити будинок.
Зраджена відсутністю підтримки з боку моєї матері, я поїхала жити до бабусі, змінивши школу, щоб завершити освіту далеко від токсичного середовища. Через роки, незважаючи на спроби моєї матері відновити стосунки, невирішені проблеми і її відмова визнати свої помилки тримають мене на відстані. Я все ще маю сильні почуття образи та зради. Я ось-ось закінчу університет, але наш розрив зберігається, посилений відходом Семена та бажанням моєї матері налагодити наші стосунки. Але чи можу я подолати бар’єр образи, забути все і почати все спочатку?