Щовечора ми з дружиною сідаємо за стіл у нашому маленькому кухонному куточку, п’ємо чай і розмовляємо про дні, що минули, і про те, як живуть наші діти. Ми давно разом і з кожним роком розуміємо одне одного все краще та краще. Але останнім часом у наших розмовах дедалі частіше звучить смуток. Моя дружина часто каже: – Ти пам’ятаєш, як ми виховували дітей? Ми намагалися дати їм усе, що могли. А зараз… Вони так рідко дзвонять.
Наш син живе в іншому місті і дзвонить раз-два на рік, скаржачись на труднощі життя. Він завжди каже, як йому важко утримувати свою сім’ю. На останній його дзвінок я відповів: — Сину , ми теж колись проходили через це. Може, знайдеш час відвідати нас? Нам було б так приємно тебе побачити. — Тату, у мене зараз так багато справ, я постараюся, але не обіцяю, — була його відповідь. А наша дочка живе трохи ближче. Вона іноді заїжджає, привозить нам їжу, але візити її короткі та рідкісні. Коли вона востаннє була тут, я сказав їй: — Доню, ми так раді тебе бачити. Але чи могла б ти приїжджати частіше?
Ми з мамою за тобою дуже сумуємо. — Тату, я знаю, намагаюся як можу. Робота, діти… все це забирає час, — відповіла вона, поспішно закінчуючи обід. Ось чому я завжди говорю молодим батькам: навчайте дітей допомагати і бути поруч. Не забувайте нагадувати їм про важливість сім’ї, про те, що одного разу вони так само потребуватимуть уваги та підтримки. Це здається простим, але це настільки важливо для кожного з нас, коли ми стаємо старшими.