Те літо назавжди залишилося в моїй пам’яті як найтрагічніший час. Бабуся померла, і дідусь досі вважає мене у цьому винною. Його слова врізаються в мою душу, наче ніж. “Ти завжди була у своїх навушниках, ігноруючи все навколо,” – сказав він мені одного разу, і кожне його слово лише обтяжувало моє серце. Я пам’ятаю той день.
Було літо, і я приїхала до них у село. Дідусь працював у саду, а бабуся була на кухні. Я заглибилася в гру, одягнувши навушники, і не чула нічого довкола. Коли бабусі стало погано, вона кричала та кликала на допомогу, але я цього не чула. Вона намагалася дістати ліки, але так і не змогла. Коли дідусь знайшов її, було вже надто пізно. Він так і не пробачив мені за те, що я не почула її крики. Він зачинив переді мною двері свого будинку, і кожен мій дзвінок закінчується докорами.
Я не знаю, як впоратися з цим почуттям провини. Переживання дідуся добряче додають болю. “Я не чула її, діду, правда не чула,” – намагалася я пояснити, але мої слова здавались безсилими перед його горем. Іноді мені здається, що я ніколи не позбудуся цього тягаря. Але я розумію, що маю знайти спосіб пробачити себе і спробувати допомогти дідусю впоратися зі своїм болем. Можливо, колись він зможе прийняти мене знову, і ми разом зможемо зцілити ці рани. Хоча шансів з кожним днем дедалі менше…