Проживши з чоловіком десять років, я й уявити не могла, що весь цей час він водив мене за ніс. Він часто говорив про свою “овдовілу сестру” та її сина, які живуть у сусідньому місті. Я, довірлива, не тільки співчувала, а й надавала допомогу, надсилала їм подарунки та гроші. “Мені так шкода їх,” – казала я чоловікові, – “вони, напевно, почуваються так самотньо після втрати чоловіка та батька.” Якось, під час нашого візиту до “сестри”, я почула, як маленький хлопчик назвав мого чоловіка “татом”.
“Чому він тебе так називає?” – Запитала я, зніяковіла. “Ах, він просто дуже прив’язався до мене. Я став для нього як батько,” – відповів мій чоловік, не моргнувши оком. У мене весь цей час були сумніви, і коли я нарешті почала копати глибше, правда виявилася приголомшливою. Жінка, яку мій чоловік називав “сестрою”, насправді була його другою дружиною, а хлопчик – його сином. Я відчула себе зрадженою та обдуреною. “Як ти міг таке зробити?
Як ти міг жити зі мною, якщо ти мав іншу сім’ю?” – Вигукнула я, стоячи віч-на-віч з чоловіком. Він спробував порозумітися, але було вже пізно. Я зрозуміла, що мені потрібно почати життя з чистого аркуша, незважаючи на біль та зраду. Рішення розлучитися було непростим, адже разом з ним йшли роки мого життя, надії та мрії. Тепер я мала навчитися жити наново, незважаючи на вік і обставини. “Хто захоче бути зі мною тепер?” – Думала я на самоті. Але я знала, що маю продовжувати шукати свій шлях до щастя, незважаючи на всі випробування.