Коли моя 17-річна дочка, Віка, оголосила, що збирається з’їхатися зі своїм хлопцем, з яким зустрічалася лише 2 місяці, ми з дружиною здивувалися. Як би там не було, я поцікавився, де вони житимуть, і Віка мимохіть згадала наш будинок. Я твердо сказав їй, що якщо вона вирішить жити зі своїм хлопцем, то повинна бути незалежною, у тому числі й у фінансовому плані. Ми нічого не знали про цього хлопця, Валеру, крім того, що він був 20-річним студентом університету. Через тиждень Віка почала збиратися “свої” речі, включаючи мікрохвильову піч, ноутбук і маленький телевізор зі своєї кімнати.
Вона повідомила нам, що житиме з Валерою та його матір’ю – і попросила грошей на повсякденні витрати. Я повторив їй нашу позицію: жодної фінансової підтримки. Протягом місяця від неї не було жодних звісток. Ми вирішили, що все гаразд, і навіть задумалися про ремонт її кімнати. Але раптом Віка зателефонувала , засмучена тим, що ми не заплатили за її навчання, за взятий у кредит телефон та абонемент у спортзал.
Я нагадав їй про те, що вона вже доросла, якщо приймає такі рішення. Якось, повернувшись з ринку, ми з дружиною з подивом виявили, що Віка готує на нашій кухні, чого раніше категорично уникала. Дочка зі сльозами на очах вибачилася за свою поведінку, висловивши знову набуте розуміння та вдячність за те життя, яке ми їй забезпечували. Виявилося, Віка не повернула додому лише мікрохвильову піч. Мовляв, мати Валери зажадала побутову техніку як оплату за місячне проживання. Як би там не було, ми з дружиною були раді, що цей складний досвід дав Віці цінний урок про реалії дорослого життя та сімейні обов’язки.