У мого батька є тітка, самотня жінка. Рік тому вона стала лежачою хворою. Ні, не те щоб вона не могла стати взагалі. Елементарно в туалет сходити і помитися вона могла й сама. Але за нею постійно потрібно стежити, щоб не впала, або не знепритомніла. Так як у тітки не було дітей чи чоловіка, то й дбати про неї не було кому. Тому всі з тих родичів, які у нас були, з’їхалися на сімейну нараду і почали вирішувати, що робити з тіткою і кому відійде квартира та інша частина спадщини. Суперечка була довгою. Усі хотіли отримати собі квартиру та спадщину, але за тіткою доглядати не хотів ніхто.
Хтось із жінок кричали, що вже запланували собі відпочинок, тому їм потрібні ці гроші, але при цьому стежити за тіткою вони не будуть. Хтось просто хотів здати тітку в будинок для людей похилого віку, а квартиру продати і гроші поділити. Хтось хотів орендувати для тітки квартиру та зняти покоївку. Була й така пропозиція, щоб тітка жила у кожного з родичів по два-три місяці, а гроші у спадок поділити на всіх. У результаті вирішили, що квартира дістається нам з мамою та ще однією сестрою тітки, а за тіткою ми стежитимемо по черзі. Але вийшло так, що квартиру продали, гроші отримали і поділили порівну, а за тіткою зараз дивимося тільки ми з мамою . Справді, це дуже важко, адже ми з тіткою тата майже не знайомі.
Вона нам, за фактом, чужа людина, яку ми не знаємо. А ще й жінка похилого віку з трохи важким характером, прикута до ліжка. Але ми потроху, дедалі більше звикаємо один до одного, і розуміємо краще. Я переконана, що родичі дуже навіть раді, що їм не доводиться доглядати хвору родичку. Водночас, вони розчаровані, що квартира їм не дісталася. З рідні з нами тепер мало хто спілкується, а ті, хто ще спілкується, закидають нам те, що ми отримали халявні гроші. Ось такі ось у нас родички.