Моя свекруха, Ганна Андріївна, проживала зі своєю дочкою та зятем, а потім і з їхніми дітьми, у своєму будинку протягом 10 років. Але все змінилося, коли Олена, її донька, різко покинула родину та переїхала до столиці. З Ганною Андріївною залишився зять Максим та їхні діти, Валя та Антон. Але через кілька місяців Максим теж поїхав, вважаючи за краще дітям нову партнерку, залишивши Ганну Андріївну виховувати онуків поодинці. Ми з чоловіком підтримували Ганну Андріївну як могли. Олена надсилала гроші зі столиці, але Максим ніколи не з’являвся.
У результаті ми переїхали до Ганни Андріївни, щоб більше і краще допомагати їй. Я поєднувала роботу, догляд за племінниками мого чоловіка та домашні обов’язки. Мій чоловік підтримував нас лише матеріально. Незважаючи на всі наші зусилля, діти були некерованими, а фінансовий тягар – важчий з кожним днем. Ситуація загострилася, коли я оголосила про свою вагітність. Ганна Андріївна була обурена, наполягаючи на тому, що наш головний обов’язок – її онуки. Незважаючи на те, що я наполягала на нашому переїзді, вона категорично заперечувала наше рішення завести власну дитину.
У розпал цієї метушні мій чоловік вирішив залишитися з матір’ю, засмутившись, що нова квартира, яку купили для нас мої батьки, була оформлена лише на моє ім’я. Як би там не було, я переїхала до нового будинку одна, залишивши позаду всі розбрати. Незважаючи на чутки та критику з боку Ганни Андріївни та інших родичів, я була сповнена рішучості виховувати дитину самостійно. Я лише запитувала себе: чому батьківський обов’язок мого чоловіка стосовно нашої майбутньої дитини так різко почав ігноруватися?