Останні 10 років ми з моєю дочкою Катею жили у різних містах. Я переїхала жити до мами, коли Катя вийшла заміж за чоловіка на 8 років старше за неї, якого я не схвалювала. Через мої заперечення проти цього шлюбу, я зберегла нашу квартиру, не довіряючи своєму зятю і бажаючи забезпечити Каті запасний варіант на випадок розлучення. Наші стосунки були напруженими: ми зустрічалися щорічно, та й ці зустрічі здебільшого закінчувалися сварками. Катя часто висловлювала невдоволення моєю думкою і звинувачувала мене у втручанні у її життя.
Наші суперечки загострилися, коли вона обрала ім’я для свого сина, ні з ким не порадившись, наслідуючи лише побажання чоловіка. Спілкування було складним: Катя не завжди відповідала на мої дзвінки, можливо, щоб не засмучувати свого чоловіка, котрий відкрито мене недолюблював. А нещодавно я дізналася, що Катя також у дуже натягнутих стосунках зі своєю свекрухою. Чоловік Каті тепер мріє про доньку, і, незважаючи на її успішну кар’єру, вона чекає на ще одну дитину. Я засумнівалась у необхідності її чергової декретної відпустки, що призвело до серйозних наслідків.
Катя попросила мене більше не зв’язуватися з нею, втомившись від моїх порад. Я шкодую про дистанцію між нами: я присвятила своє життя її благополуччю, плюс – ніколи не кидала виклик власній матері. Я боюся самотньої старості, на відміну від тієї, яку я забезпечила своїй матері, оскільки мої стосунки з дочкою погіршуються з кожним роком. Але чи є шанс вийти із такої ситуації? Чи вона здатна змінитися виключно у разі розлучення?