На жаль, у мене не було сумнівів у тому, що як тільки ми переїдемо на нове місце, мати мого чоловіка обов’язково зазирне до нас. За кілька місяців до цього ми з Артемом жили у спільній комунальній квартирі поблизу столиці. Дорога до міста займала годину, і я сумувала за нашим власним простором. Коли ми зважилися на цю покупку, то уклали шлюбний контракт, який гарантує, що частина майна належатиме не тільки нам і нашій дочці, а й нашій майбутній дитині. Використовуючи наші заощадження та продавши кімнату в комунальній квартирі, ми забезпечили собі власне житло.
Коли всі друзі та родичі підтримали наше рішення, мати Артема була незадоволена тим, що її синові належала лише чверть власності. Після переїзду , коли ми робили ремонт, мене турбувало здоров’я нашої дочки. Щоранку вона відмовлялася від їжі. Однак її вихователька в дитячому садку запевнила мене, що у них вона добре харчується. Паралельно всім цим подіям мама Артема виявила великий інтерес до відвідування нашого нового місця проживання. Але її поведінка ставала більш владною з кожним візитом. Вона критикувала моє ведення домашнього господарства та наш вибір раціону харчування.
Одного разу, не в силах терпіти її втручання, я висловилася їй в обличчя. Вона роздратовано поїхала, повернувшись у передмістя. Ввечері Артем миттю згадав, що його мати відчула себе скривдженою і чекала тепер на вибачення. Але я ясно дала зрозуміти , що їй тут більше не раді. Я більше не маю наміру повертатися до цього випробування. Чому вона відчувала право судити про наш спосіб життя, коли сама рідко була його частиною?