Марина Олексіївна після довгих років розлуки повернулася додому одразу після свого звільнення, плануючи жити зі своєю дочкою Юлією та зятем Андрієм. Марина була відсутня у рідному домі близько семи років. Це рішення було замасковано під спосіб дозволити Юлії та Андрію процвітати незалежно, але здебільшого воно було продиктовано боротьбою Марини зі спогадами про покійного чоловіка.
Незважаючи на зовнішню щедрість, допомогу в облаштуванні будинку та фінансах, між Мариною та її дочкою зберігалася ледь уловима напруга, що виникла внаслідок багаторічної емоційної зневаги, яка ще більше посилювалася через зосередженість Марини на роботі у столиці. Після повернення Марини додому атмосфера невдоволення швидко вщухла. Андрій, прагнучи ясності та організованості, спробував встановити умови життя та очікування, викликавши короткий обмін думками з цього приводу, який таки виявив приховану ворожість. Непроста атмосфера призвела до того, що Марина поїхала через півроку, відмовившись від подальшої фінансової допомоги і звівши спілкування до формальних зустрічей під час великих свят.
Опинившись перед вибором, який потенційно міг би загострити або розірвати сімейні узи, Марина вирішила відмовитися від радикальних заходів, таких як виселення молодих чи законний поділ майна. Чіпляючись за надію, вона уявляла собі майбутнє, в якому примирення через загальну любов до потенційних онуків могло б подолати емоційний розрив, дозволивши зберегти сімейні узи, незважаючи на переважну роз’єднаність та труднощі. Незважаючи на таке рішення, Марина продовжувала запитувати: може, варто все-таки відстояти своє майно?