У свої 70 років я живу сама, незважаючи на те, що маю шестеро дітей. Колись я уявляла їх своєю опорою у старості. Моя сусідка Галина, бездітна жінка, раніше заздрила мені. Тепер ми обидві знаходимо втіху в суспільстві один одного, розвіюючи міф про те, що діти гарантують спілкування та турботу у старості. Дві мої дочки живуть за кордоном, влаштувавшись там десять років тому, а четверо синів залишилися в нашому селі, живуть у будинках, які вони збудували за скромної допомоги мого чоловіка і мене, звичайно ж. Серед них особливе місце в моєму серці посідає молодший син Богданчик.
Він народився, коли мені було 45 років, і був моєю втіхою. Він навіть одружився з місцевою жителькою, щоб бути поруч. Однак його дружина виявилася розлучницею і вбила клин між Богданом та його братами та сестрами, а потім і зі мною. Невістка вмовила його оформити в одноосібну власність на мій будинок, що призвело до ще більшої напруги в наших відносинах.
Після того як я переписала будинок на Богдана, інші мої діти відчули себе зрадженими, передбачаючи, що я скоро залишуся без житла через його маніпулятивну дружину. Розуміючи її злісну натуру, я не втрачаю любові до сина. Я вірю, що він мене не підведе. Як Ви думаєте, чи правильно я вчинила, довіривши своє майно тільки Богданчику, тим більше, що розділити його між усіма було б не так уже й складно?