Ще до мого народження мій батько поїхав до Америки, залишивши вагітну матір. Він мав намір одружитися з корінною американкою, щоб отримати громадянство. Дізнавшись про моє майбутнє народження, він не змінив маршрут і продовжував слідувати своїй американській мрії, забувши про нас. Я ріс, дізнаючись про нього з маминих розмов. Мій батько, вірніше, який він мені батько… Павло процвітав у Штатах.
Мама часто казала, що я його копія, показувала мені його фотографії. Але, ніколи не зустрічаючись із ним, я не відчував жодного зв’язку, сприймаючи його просто як незнайомця з фотографії. Коли я навчався у коледжі, мама повідомила мені страшну новину : Павло повернувся на батьківщину, зв’язався із спільними друзями та виявив інтерес до нас. Я був здивований. Як він міг після стільки років відсутності знову намагатися увійти до нашого життя?
Мама попередила, що він може відвідати мене в коледжі, але я сумнівався, що він міг мене впізнати. Минуло два роки з моменту його повернення, але він так і не зв’язався ні зі мною, ні з моєю матір’ю. Можливо, його утримує відчуття провини… Чи набереться Павло колись мужності, щоб відновити стосунки – один Бог знає. Я сам ніяких кроків робити не хочу.