Ми з чоловіком багато працювали для наших двох дорослих дочок, яким зараз 30 та 26 років. У нашому селі заведено, щоб батьки забезпечували житлом своїх дітей. Жертвуючи своїми мріями, ми зуміли збудувати два будинки поряд з нашим для майбутніх сімей наших дочок. Коли старша Марина вийшла заміж, ми передали їй ключі від її будинку, сподіваючись на дружну велику родину, проте вони з чоловіком захотіли одразу оформити будинок на своє ім’я.
Ми хотіли передати будинок пізніше, щоб забезпечити довговічність шлюбу. Не задовольнившись цим, молодята вважали за краще жити з батьками зятя. Наша молодша дочка хотіла жити у місті. Вона попросила нас продати її будинок та на виручені гроші купити міську квартиру. Продавати було не можна – ми не хотіли, щоб до будинку, збудованого моїм чоловіком, наближалися чужі люди . Ми вважали, що виконали своє завдання, забезпечивши їх житлом, і вже на цьому вони мали бути вдячними. Наші зусилля не виправдалися, а ми так старалися…
Зрештою, дочки віддалилися від нас, зараз вони нас не відвідують і навіть не дзвонять. Два будинки стоять порожніми, постійно нагадуючи про наші жертви та їхню невдячність. Щодня я думаю про те, де ми помилилися, адже ми хотіли для своїх дітей лише найкращого. Напевно, нам варто було просто відкласти гроші і передати їм як подарунки на весілля. Думаю, у такому разі було б більше подяки.