– Аліна, як щодо того, щоб сходити сьогодні в кіно та на вечерю? – запропонувала мені колега та гарна подруга за сумісництвом. – Чому б і ні? – Усміхнулася я. Після роботи ми із задоволенням подивилися фільм і повечеряли у кафе, відомому своїми стейками. До 11 години вечора я поїхала додому на таксі. Виходячи з машини, я помітила силует біля свого під’їзду – це був далекий родич із села. – Я на тебе чотири години чекав, замерз увесь! Мені треба десь переночувати, – бурчав він. – Мене не було вдома, телефон сів. Заходь, – відповіла я.
Холодильник був майже порожній, тому я приготувала бутерброди та чай, а також солодощі та фрукти. У моїй маленькій квартирі не було вільних спальних місць. Я запропонувала родичу ковдру та матрац на підлозі – це було найкраще, що я могла зробити. Наступного ранку він пішов, не сказавши жодного слова. Пізніше мені зателефонувала моя мама, дуже засмучена. Цей родич, як виявилося, поскаржився на відсутність гостинності, звинуватив мене в тому, що я не дала йому достатньо їжі та комфортного місця, ще й змусивши чекати годинами.
– Мамо, а що, я мала приготувати повноцінну вечерю опівночі чи поступитися своїм ліжком? – відповіла я, – чому він не оселився в готелі або не поїв десь раніше? А якби я не повернулася тієї ночі додому? Зрештою, мама стала на мій бік, хоч і сказала, щоб у майбутньому я була зговірливішою, підкресливши, як важливо добре ставитися до родичів. Ось, я задумалася: а чи справді я винна в цій ситуації?!