Якось пізно ввечері у вікно Наталії постукали, порушивши безтурботну тишу села. Впізнавши голос Михайла, вона обережно вийшла на вулицю і побачила, що він сидить під її вікном і посміхається тією самою чарівною усмішкою, яка була в нього з юності. Їхня зустріч стала напруженою, оскільки в пам’яті Наталії спливли старі образи.
Михайло поїхав із села на заробітки до міста. Місяці не було жодних звісток, поки Наталя не дізналася, що він хвалиться своїми міськими пригодами перед друзями. Образившись, вона зажадала через спільних друзів, щоб він тримався подалі від неї. Тепер Михайло повернувся і вибачався. І все ж таки, незважаючи на свій гнів, Наталя бачила радість доньки від зустрічі з батьком. Образ об’єднаних батька і дочки, серед шепітних розмов, торкнувся її серця. Наступного ранку сім’я зібралася за сніданком.
Михайло розповідав про куплену машину, пропонував вирушити в літню подорож. Наталя, хоч і боролася з образою через його відсутність, погодилася заради доньки. Атмосфера розрядилася, але осад їхньої історії залишився. А як ви вважаєте, чи варто прощати зраду заради своїх дітей чи потрібно ставити себе та свої почуття у пріоритет?!