На 35-му тижні вагітності я відчула незвичайне стиснення в животі. З жахом, особливо будучи вагітною вперше, я кинулася до лікарні. Лікарі поклали мене на обстеження, бажаючи забезпечити безпеку моєї майбутньої дочки. Дні у лікарні були нестерпно одноманітними. Але за кілька днів Марину, ще одну майбутню маму, перевели до моєї палати. – Тепер ми складемо одне одному компанію, – сказала я, намагаючись бути веселою. Вона відповіла: -Я тут всього на кілька днів. Мені потрібно зробити кесарів розтин, тому що дитина неправильно розташована.
Машинально я запитала: -А ти не боїшся процедури? -Якщо лікарі вважають, що так буде краще, чому я маю боятися? Крім того, мені потрібно повернутися до роботи невдовзі після пологів. – А як щодо вашого чоловіка чи відпустки у зв’язку з вагітністю та пологами? – Я одна. Ні чоловіка, ні сім’ї, – відповіла вона з непохитним духом. Ми провели за розмовами кілька годин. Її сила вселяла благоговійний трепет. Перед операцією вона сказала мені: -Якщо ми не побачимось, пам’ятай, що я хотіла назвати свого сина Владиком.
Минали дні, але вона не повернулася. Я навела довідки, і мені сказали, що вона пішла з життя через ускладнення під час операції. Ця жахлива новина у поєднанні з усвідомленням того, що її син залишиться сиротою, підштовхнула мене до ухвалення рішення. Обговоривши все з моїм чоловіком, ми розпочали процес усиновлення. Незважаючи на очікувані бюрократичні перепони, воно того варте. Незабаром після цього моя дочка народилася здоровою та гарною. І я була сповнена рішучості зробити все, щоб забезпечити світле майбутнє їй та Владику.