Моя дочка Галя образилася на мене одного разу, звинувативши в тому, що я неуважна бабуся, бо я відмовилася няньчитися зі своєю онучкою Оленькою. Коли подруга запросила Галю у гості, я запропонувала їй взяти Оленьку із собою. Але Галя заперечила, що таким ставленням я гарантую, що вона залишиться самотньою на все життя, оскільки виховання дитини ускладнює будь-які побачення. Галю покинув чоловік ще під час вагітності. Бездомна та вагітна – вона переїхала до нас у свій рідний дім.
З того часу ми взяли на себе всю фінансову відповідальність, оскільки біологічний батько дитини не виявляв жодного інтересу та не платив аліментів. Хоча Галя отримувала державну допомогу на дитину, вона покривала лише незначні витрати. Вона виявляла бажання працювати, але я порадила їй почекати, поки Оленька не підросте настільки, щоб піти до дитячого садка. Я завжди любила Оленьку, обсипала її іграшками і ласощами так само, як дбала про Галю. Але я не була готова бути головним опікуном Оленьки, вважаючи, що це виняткова роль Галі.
Щоразу, коли Галя скаржилася на брак особистого часу, я відмахувалась від її побоювань. – Хіба ти не бачиш, що мені потрібне щось більше, ніж просто рутина? Я боюся, що моя молодість вислизне, залишивши мене на самоті. У свої 30 років Галя прагнула більшого спілкування та веселощів. Вона відчувала, що час вислизає, а молодість, яка одного разу пішла, вже не повернути. Але хіба я винна в цьому?