– Мамо, мені потрібні гроші на харчування дітей, – частенько просить моя дочка Юля. Щоразу я позичаю їй гроші, хоча ми з чоловіком самі їх потребуємо. Ми із чоловіком забезпечуємо Юлю всім необхідним. Вона дуже розраховує на нас, особливо у плані утримання своїх дітей – 11-річної онуки та 8-річного онука. Ми з самого початку не схвалювали її чоловіка – людину, яка не бажає працювати на постійній основі, що відбивається випадковими підробітками. Діти познайомилися в університеті. Незабаром після розпису у РАГСі Юля стала мамою, а після вже декретної відпустки, замість того щоб працювати, дочка народила ще одну дитину.
Ми підтримували їх, сподіваючись, що після закінчення університету їхнє положення покращиться. Але зять, посилаючись на креативність, відмовився від постійної роботи. Зрідка він підробляв на різних разових роботах, але витрачав гроші бездумно. Одного разу Юля стала регулярно приходити та просити грошей. Ми нагадували їй, що забезпечувати сім’ю мають вона та її чоловік, а не ми. Її діти виросли, і подружжя могло спокійно працювати. Зрештою, Юля розлучилася з чоловіком і знайшла роботу, що принесло нам тимчасове полегшення. Але незабаром вона поскаржилася на свого начальника і звільнилася.
Вона почала працювати фрілансером, як і її колишній чоловік. При цьому дочка постійно просила і просить грошей, витрачає зароблене на догляд за собою, а ми так само забезпечуємо її дітей. Ми з чоловіком вже не раз намагалися пояснити їй, що ми не житимемо вічно, вона має планувати майбутнє своїх дітей. Нам, пенсіонерам, важко підтримувати цілих дві родини матеріально. Часто доводиться чекати, доки дочка виплатить борг, щоб і нам було, що їсти до кінця місяця. Наші друзі пропонують припинити її фінансування, щоб навчити її самостійності. Але чи можемо ми відмовити онукам у найнеобхіднішому? Це важке рішення. Ваші думки? Думаєте, нам слід відмовити дочці наступного разу?