Останні два десятиліття мої батьки не розмовляли зі мною, насамперед через несхвалення моїй матір’ю мого чоловіка Василя. Причини були вагомими – вік Василя, що майже збігається з маминим, і той факт, що він пішов із сім’ї, щоб одружитися зі мною. Справді, коли ми зустрілися, Василь був одружений, мав двох дочок.
Але я ні в чому себе не звинувачую, адже наша зустріч лише прискорила його неминучий вихід із сім’ї. Хоча мене й мучила совість, я погодилася вийти за Василя. У 35 років я сумувала за своєю родиною та батьками. Моя мати, категорично проти нашого союзу, повністю відмовилася від мене. Мене, як її єдину дитину, це глибоко засмучувало, але народження моїх власних дітей заповнило цю порожнечу. Неодноразові спроби помиритися з мамою були марними; позиція мами не змінювалася в жодну.
Нещодавня смерть мого батька підкреслила біль мого відчуження. Я дізналася про це тільки через п’ять днів після похорону, і то від сусідки. Чекаючи прощення через втрату, я повернулася в село, але була зустрінута такими ж уїдливими словами, що й раніше: «У мене немає дочки». Незважаючи на нашу щасливу сім’ю та чудових дітей, минуле не дає мені спокою, і я не можу більше жити без материнської ласки. Мені залишається лише гадати, як налагодити ці розірвані з мамою стосунки. Як я можу змінити її думку про мого чоловіка?