Мені 48 років, я наймолодший із п’яти братів і сестер із бідної родини. Через наші обставини мене віддали бездітним дядькові і тітці. Протягом багатьох років я вважав, що моя тітка була моєю матір’ю, доки дивовижна правда не була розкрита нашими сусідами. Я щосили намагався зрозуміти, чому моя біологічна мати відмовилася від мене. Вона намагалася пояснити, зі сльозами на очах заявляючи, що з тіткою в мене було більше шансів на краще життя – своя кімната, на відміну від тісноти в рідному домі, смачна та регулярна їжа, іграшки та багато іншого.
Тим не менш, це тільки посилило мої почуття образи та гніву. Коли я дізнався правду, мої стосунки з біологічними батьками розірвалися. Раніше я часто відвідував їх, тому що ми жили поряд, але це змінилося. Я не міг змусити себе знову переступити їхній поріг, і це складним випробуванням для мене навіть через багато років. Поступово моя сім’я почала змінюватися: мій батько та брат померли, дві сестри поїхали за кордон, а ще один брат переїхав до віддаленої частини країни.
За іронією долі я, покинута дитина, залишився єдиним поряд із матір’ю. Тепер я одружений, у мене є діти та власний будинок, і я часто відвідую свою тітку. Мої стосунки з моєю біологічною матір’ю залишаються натягнутими, незважаючи на її сум, що не припиняється. Моє співчуття до неї пригнічується моїми недозволеними почуттями. Незважаючи на численні спроби відвідати її, я не можу цього вдіяти. Біль мого минулого не дає мені її пробачити.