Борис та Алла, одружені десять років, мали двох дітей, вирішили збудувати будинок своєї мрії з двором, басейном та яблуневим садом. Вони запросили своїх батьків, які жили у різних містах, переїхати до них, як тільки будинок буде збудовано. Батьки Бориса були захоплені цією ідеєю, але мати Алли, Ліда, спочатку відмовлялася.
Алла вирішила, що якщо її мати не переїде, то й батьки Бориса не зможуть, пославшись на те, що кухня надто мала для двох жінок. Скрипнувши серцем, Борис повідомив про це своїм батькам, які, на щастя, зрозуміли та прийняли його пропозицію переїхати до його колишньої квартири. Через два роки батько Бориса тяжко захворів і… помер, а невдовзі… і його мати. Мати Алли, Ліда, яка приблизно в цей час стала часто приїжджати до дочки в гості, почала натякати на свій переїзд. Вона пропонувала доглядати сад і, здавалося, хотіла там залишитися жити. Тоді Алла звернулася до Бориса щодо переїзду її матері, але Бориса образили подвійні стандарти дружини.
Він згадав, як його батьки не змогли переїхати до них через небажання Алли бачити свекруху у своєму будинку, і твердо заявив, що Ліда теж не зможе з ними жити. Алла зі сльозами на очах спитала, як вона може пояснити це мамі. Борис сказав дружині знайти вихід самій, як це зробив він свого часу. Ця історія відображає наслідки рішень, прийнятих без урахування почуттів близьких та важливість справедливості та співпереживання у сімейних відносинах.