У мене є одна сусідка, з якою я найближче дружу. Її звуть Олеся. Олеся знає про мене все, а я про неї. Подруга залишилася без чоловіка зарано. Вона сама виховала сина та дочку. Наразі діти живуть дуже далеко від мами і дуже рідко до неї приїжджають. Мені було дуже сумно за подружку, але я не могла їй допомогти. Моя дочка з онукою до мене що вихідних приїжджала… Якось Олеська зайшла до мене, коли моя донька була в мене в гостях. Побачивши нас, Олеся кулею вилетіла з мого дому. Я тоді зрозуміла, як їй важко. Якось я побачила подругу, яка прямо-таки сяє від радості.
Виявилося, до неї збиралися приїхати донька із сином та зі своїми сім’ями. Я так зраділа! Моя бідна подруга весь день крутилася спочатку у дворі (вона хотіла, щоб кожен листочок лежав на своєму місці), а потім ще й удома все прибирала, готувала, варила… Діти мали приїхати ввечері до 7 години. Було вже 7.30, а їх не було. Олеся кожні 10 хвилин виходила з дому, стояла трохи біля воріт, і сумна поверталася до хати. Коли вже була половина 9, я сама вирішила зайти до подруги. Вона відчинила двері за півсекунди, а потім різко засумувала.
— Не тебе я очікувала побачити, люба, пробач, — сказала мені вона. — Так, не впадай у відчай, став чайник, я на чаю прийшла, — сказала я з підробленою усмішкою. Ми просиділи до пізньої ночі. Наступного ранку подруга сама зайшла до мене на сніданок. Я навіть не знала, що сказати. Їй було так nрикро, що вона сама ледве стримувала сльо зи весь час. — Куди ж я всю їжу діну? — Раптом видала подруга. Тоді я помітила машину її сина, а за нею і дочки, які в’їжджають до нашого двору. – Як куди? А чим гостей годуватимеш? — Запитала я, вказавши поглядом на махаючих рученятами внучат.