Колись у мене було все: сім’я, діти та люблячий чоловік. Ми жили щасливо, не бурчали, вирощували та виховували дітей, у яких зараз свої сім’ї. Але чоловіка вже кілька років нема зі мною. Після його виходу на той світ я залишилася зовсім одна. Діти та онуки стали рідко мене відвідувати . Я виховувала дітей із задоволенням. Потім доnомагала з онуками, але зараз, коли я потребую їх, нікого немає поруч. Навіть на свята не приходять, і я сиджу сама і чекаю допізна – але марно. Я розумію, що молодим хочеться відзначити свята в компанії, але хоч іноді ж можна згадати власну матір?
Можливо, вони це колись зрозуміють , але тоді буде занадто пізно. Я живу на самоті і потребую їх зараз. Я їм про це не говорю, але боляче мовчати. Сказати також складно. Я ж не багато чого бажаю. Просто я мріяла про велику родину. Я хотіла готувати для них, приймати у гості. Уявляла, як святкуватимемо свята разом. І зараз не можу змиритися із цим.
Я завжди одна. А так хочеться, щоб поряд була людина, яка тебе розуміє, з якою можна поділитись усім. Діти нічого не повин ні своїм батькам, але вони ж могли б хоча б у свята мене порадувати. Я ж не багато чого прошу… Мені важко доводиться без чоловіка. Адже було з ким поговорити, поділитися секретами чи просто посидіти поряд. А без нього важко та самотньо. Як це сказати дітям, щоб не скривдити ? Не люблю сkаржитися, але…