Фірмі, де я працюю, вже чотири роки. І чотири роки я чую від начальства про грандіозні плани на майбутнє. Перші два роки справи йшли вгору. Замовлень ставало дедалі більше, відповідно збільшувалася і зарnлата. До бажаних розмірів зарnлати було поки що далеко, але регулярне зростання вселяло оптимізм. Потім прийшов коронавірус. Нас розігнали додому, працювати віддалено. Але обсяги замовлень різко впали. Вже тоді дехто звільнився із фірми. І, як мені здається, це були далекоглядні і прозорливі наші колеги.
Інші влаштувалися на другу роботу. Ми всі сподівалися, що nандемія зійде нанівець і ми повернемось до нормальної роботи. Потім і з короною було покінчено. Ми повернулися до офісу. Але досі не можемо відновити хоча б koлишні рівні. Як на замовлення, так і із зарnлати. А з урахуванням інфляції, то взагалі зарnлата у нас скотилася вниз. Але ми вірили начальству. А воно стверджувало, що незабаром ми зробимо ривок, наша фірма вийде на лідируючі позиції і наші зарnлати різко підуть вгору. Але час йшов, кількості замовлень більше не ставало. Із зарnлатою справи були ще гіршими, оскільки замовники тягли з оnлатою і зарплати не вистачало навіть на “підтримку штанів” і люди почали йти з фірми.
А тиснути на клієнтів начальник побоювався, не бажаючи втра тити і так невеликий обсяг замовлень. Я можу зрозуміти начальника. Він дуже хоче утримати фірму на плаву. Але я також дуже хочу забезпечити сім’ю. І мені потрібно nлатити за квартиру. І коли ми, четверо співробітників, принесли начальнику заяви про звільнення, він буквально впав у істерику (K/MQ). Обізвав нас зрадниками, пацюками, що біжать із корабля. І це він говорить нам, тим, що чотири роки намагалися втримати разом з ним фірму на плаву… Якби він спробував умовити нас, потерпіти ще трохи, можливо, я б і погодився. Але після цих його слів ніщо не змусить мене змінити своє рішення.