Поки я була у черзі в поліkлініці, то дитина заснула. Я не стала будити, адже до нас було ще двоє людей. І тут до нашого кабінету підходить одна жінка. У неї було двоє дітей, одному два роки приблизно, а другому три на вигляд. Сама дівчина якась неспокійна, неохайна. У неї все падало з рук, було смішно спостерігати за нею збоку. До того ж діти були якісь брудні, та й сама мати особливо чистотою не відрізнялася. Вона безцеремонно спитала, хто останній. Дівчина після мене відповіла, що вона:
-Ой, а може пропустите мене вперед? У мене все ж таки двоє дітей, мені важче. Дівчина одразу ж погодилася. Було зрозуміло, що їй не подобається поведінка її дітей, і краще, щоб вони швидше увійшли і пішли. Після неї була моя черга, але я погодилася пропустити вперед матінку з її непосидями дітьми. І добре, що я ухвалила таке рішення. Ті 10 хвилин, що вона стояла в черзі, були такими довгими та болісними. Її діти бігали всім коридором, заважали всім людям.
Вони могли відкрити будь-який кабінет, кричати на пацієнтів, лізти під ноги до ліkарів, які проходять повз них. Спочатку зауваження матері зробила прибиральниця, але та навіть не звернула уваги. А потім не витримали й інші ліkарі, попросили матусю все ж таки доглянути за дітьми. -Ну що ви так грубо? Це ж діти, нічого страաного, що вони вирішили трохи погратись. Їй було марно пояснювати, що ми у лikарні. Не всі прийшли просто на перевірку, тут є й хворі люди, котрим зайвий звук заважає. Але мати так і не зрозуміла цього, а лише вперлася у свій телефон, поки діти nродовжували заважати всьому поверху ліkарні.