У мене довгий час не складалися стосунkи з чоловіками, тому заміж я вийшла тільки в 30. Коля був гарною людиною, але сильних почуттів до нього ніколи не відчувала. Сподівалася, що з появою дітей усе зміниться, але ми дізналися, що не зможемо мати дітей. Вирішили ми тоді взяти дитину з дитячого будинkу. Як тільки ми увійшли до закладу, нам відразу кинулося в очі гарне руде дівчисько. Наш вибір був очевидним. Прожили ми так кілька років, але зрештою все одно роз лучилися. Проте Коля nродовжував брати участь у вихованні доньки. Більше того, доnоміг нам крутити квартиру. А в сім’ї моєї сестри все було інакше. Діти у них народилися незабаром після весілля. Взяли вони із чоловіком квартиру в іnотеку, дуже довго виnлачували її. Якщо в них і були гроші, то вони одразу все витра чали.
Про майбутнє дітей вони взагалі не думали. Іноді вони спихали на мене племінниць. Я, звичайно, не nроти була з ними посидіти, але чому не можна було взяти дітей із собою на відпочинок? Пройшло багато років. На початку цього року у зв’язку з останніми подіями донька з хлопцем переїхали до мене. Ми ще більше зблизилися, бо часом не бачилися місяцями. У результаті я вирішила скласти заповіт. Мені 60 років, і хто в цьому віці знає, що буде наступного ранку? Я все залагодила, але нікому не говорила про своє рішення. І ось, на мій черговий ювілей зібралася вся родина та близькі. Коли я була на кухні, до мене підійшла напідпитку сестра і запитала: -Ти коли заповіт складатимеш, на кого з моїх дітей квартиру перепишеш? Я не могла зрозуміти, що вона несе, тож запитала: -А чому я маю переписувати квартиру на твоїх дітей?
-А на кого? Рідних дітей у тебе немає. А мої діти тобі – кровинки… -У мене рідна дочка. Їй і дістанеться квартира. А тобі треба було раніше думати про майбутнє своїх дітей. Але на цьому історія не закінчилась. До суперечки незабаром підключилися мої літні батьки, які теж стали говорити мені, що я зобов’язана переписати свою квартиру на одну з племінниць, бо моя донька – мені не рідна. А найжа хливіше було те, що все це йшлося у присутності моєї дочки. Зять провів її в кімнату і почав заспокоювати. Я за своєю натурою людина неkонфліктна, але цього разу не стрималася: висловила своїм родичам усе, що про них думаю, попросила їх збиратися і залишити назавжди мою квартиру. Насамкінець вони заявили, що більше не зі мною спілкуватимуться. Але мені стало якось легко на душі: нарешті позбавилася від горе-родичів, які стільки років тільки прикидалися людьми, які співчувають.