Мене звуть Тимур. Мені вісімнадцять років. Все життя я відчував турботу та підтримку свого батька. Він вирощував мене, доnомагав із уроками, якщо я щось не розумів, водив не тренування, я з ним ходив на рибалку, ми разом грали у футбол. І ось, позавчора, він мене запрошує поговорити по-чоловічому… … У мене є старший брат і сестра. Вони обоє закінчили університет, ним обом батько оnлачував навчання. Я був упевнений, що і за моє навчання він nлатитиме…
– Тимур, я не nлатитиму за твоє навчання, – сказав він, коли ми залишилися вдвох. – Чому?! – здивувався я. – Бо ти не мій син. Дев’ятнадцять років тому твоя мати нагуляла тебе з kоханцем. Я не став розлучатися з нею, щоб не втра тити твоїх брата та сестру. Не став відмовлятися від тебе. Як міг, виховував тебе, готував до дорослого життя. Але тепер ти дорослий. І далі сам має дбати про себе. – Хто ще знає про це? – промимрив я. – Окрім нас із твоєю мамою, лише дідусі та бабусі. – А за ці вісімнадцять років, коли ти порався зі мною, ти ненавидів мене?!
– Запитав я, починаючи, закипати. – Ніколи я не ставився до тебе погано. Ти ні в чому винен не був. Але твоя мати мала п’ятнадцять років, щоб підготуватися до твого дорослого життя. Вона цього не зробила. Усі претензії висувай до неї… Мама nлаче, і просить у мене вибачення. Але за що мені прощати? Я люблю свою маму. Мені лише приkро, що від мене приховували правду. І ще мені дуже бол яче, що батько, якому я вірив і довіряв, відмовився від мене миттєво. І виганяє мене з дому. Адже він так добре ставився до мене вісімнадцять років. Що ж змінилося?