Моя подруга, і за сумісництвом колега, Ніна відмінна дівчисько. Але вона має один недолік. Вона дуже замкнута. Сторонній людині спілкуватися з нею практично неможливо. Від одного питання “Як життя?” може впасти у паніку. Коли я привертаю її увагу до того, що іншим дуже важко з нею спілкуватися, вона каже: – Я вмію виставляти межі спілкування. Тому мене побоюються. Та ніхто її не боїться. Люди бачать, що вона уникає контактів і самі не прагнуть спілкуватися з нею.
– До чого тут межі? Ти всього лише чекаєш від інших чогось nоганого, от і замикаєшся в собі, — сказала я, вирішивши розкрити їй очі на nроблему. – Треба стати відкритою для спілкування. Поводься вільніше у спілкуванні. Вже наступного дня я пошkодувала, що сказала таке. (K/YM) Вона, на кухні, під час чаювання, виловила нашу колегу і почала розповідати їй чим поснідала, у кого стриглася. Бідолашна колега не знала, як позбутися інформації, що настирливо подається, непотрібної їй. Другого дня один із наших колег чоловіків зробив їй комплімент. – Ніночко, у тебе нова зачіска. Дуже тобі йде. Респект твоєму перукарю.
Бідолашний мужик. Він, напевно, разів сто прокляв і перукаря, і свою мову за промовлену похвалу. Ніна двадцять хвилин розповідала про те, що підштовхнуло її змінити зачіску. Як з’ясувалося з її подальшої розповіді, стимулом послужив подарований дядьком шампунь. Тим часом Ніна розповіла і про свого дядька. – А ти чому в рот води набрала? Я тут тріщу без угаву, а ти мовчиш, — звернулася вона до мене, коли колега втік. А я дивлюся на неї і не знаю, nлакати мені чи сміятися. Бідолашна моя подружка. Вона тому боїться спілкуватися, що зовсім не вміє цього. Виходить, що я її підштовхнула , і вона тепер несе таку завірюху, що вуха в’януть… Сиджу, ламаю голову над тим, як швидkо навчити мою подругу спілкуватись. Може десь є курси, де цьому навчають?