Ми з чоловіком прожили гідне життя. Працювали на заводі довгі роки, і отримали від підприємства квартиру – однушку. Ми обидва були родом із села, тож жити у квартирі було для нас окремим задоволенням. Незабаром у нас наро дилося двоє дітей – Сергій та Олечка. Поки вони були ще малі, місця всім вистачало. Але згодом ми почали розуміти, що дуже скоро в цій однушці нам буде надто тісно. Але як тільки синові виповнилося 18, він одружився, пішов жити до своєї нареченої. Однак через 7 років розлучився, знайшов собі іншу.
Я не схвалила ні роз лучення сина, ні його новий вибір. Навіть коли у них народилася дитина, я не визнала невістку та онуку. Я дуже сподівалася, що Сергій візьметься за розум, але син відповів, що нічого вже не повернути, і це остаточне рішення. Через кілька років дружина переконала Сергія виїхати до США. Вони так і зробили – і з того часу я сина більше не бачила. Щодо доньки, то вона вийшла заміж і наро дила доньку. Свати подарували молодим квартиру, але, незважаючи на це, за кілька років вони теж перебралися до США.
Наразі вони займаються тим, що nродають усе, що мають на батьківщині. Мого чоловіка не стало кілька років тому – і з того часу я абсолютно одна. Діти кажуть, що вони не хочуть жити на батьківщині та рахувати кожну коnійку. Мовляв, життя в них одне, а дітям хочеться дати все найкраще. Тепер я просто не знаю як мені бути. Мені 65 років, жодних родичів на батьківщині не залишилося. Ніхто мене в США не кличе, і я залишилася зовсім одна.