– Миронов, Антон! Швидkо до шефа, увійшла до відділу Світлана Семенівна, секретар директора їхнього підприємства. – Дозвольте, Семен Семенович? – просунув голову до кабінету директора Антон. – Заходь, – відповів шеф. Крім нього у кабінеті був начальник транспортного відділу та головний бухгалтер. – Ти чому спізнився? – суворо запитав начальник. – За подарунком для сина заскочив на вокзал. (K/YK) Знайомий із Німеччини віз проїздом. А потяг затримався. – Це що за подарунок такий, що аж із Німеччини везуть?
– Радіокерований вертоліт. Не китайський, а німецький. Фірма. – Фірмовий? Ану покажи! Антон пішов, приніс коробку. Присутні підтягнулися ближче до шефа. – Схожа на серйозну річ. А чому ти не перевірив на місці? Упаковку не розкрив? – Так на роботу спізнювався. – Треба перевірити! Ти не nроти? – Ні, – відповів Антон. – Начебто все нормально, – сказав шеф, розглядаючи іграшку. – Ти купив батарейки? Давай випробувати! Антон простяг батарейки. Апарат зібрали, вставили батарейки. Пульт взяв Семен Семенович. – Не дрейф, Антоша. У мого онука такий самий. Я ним вмію керувати. Літальний апарат плавно піднявся, зробив два кола по кабінету директора і плавно опустився на стіл.
– Дозвольте мені! – Підскочив начальник транспортного відділу. – У мене, правда, онуків ще немає, але у сина був схожий. Я теж вмію ним керувати. Так само, як і шеф, транспортник плавно підняв машинку до стелі, зробив круг і м’яко посадив на стіл. Тут уже підтягнувся бухгалтер. – Досить, братики! Зламаєте ще! Де заміну шукатимемо. Я зараз кілька трюків Антону покажу і все. Те, що витворював гелікоптер під керівництвом грізного директора, здавалося неймовірним. Присутні загули, зашуміли від захоплення. На шум зазирнула Світлана Семенівна. – Хлопчаки! – пирхнула вона, повернувшись на своє місце. – Дорослі, солідні чоловіки! У кожного пузо в два обхвати, а тішаться як діти.