Прямуючи у відрядження, в салоні літака, зустрів свого однокласника Боба (Роберта). Крісла виявилися поруч, адже пощастило. – Розповідай, давай, як сам, як Еля (Ельміра). Адже ви мало не відразу після школи весілля зіграли? Скільки дітей народ жали? Боб та Еля стали зустрічатися в останньому класі. Цілий рік і в школу, і в школі, і зі школи йшли, тримаючись за ручки. – Та нема чого розповідати. Роз лучилися ми з нею, – з тугою сказав він. (K/MQ) Я промовчав. Зрозумів, що товариш переживає розлуку і не хотів ятрити йому рану.
– Сам винен, – почав розповідати він, – запал на Галю. Вона й у підмітки не годилася Елі, щодо краси та розуму. І ось, догодило мене зробити їй дитину. Еля, звичайно, дізналася про це. І виставила мене геть. Пішов я жити до Гали. Всім серцем полюбив синочка. Галя мене перестала цікавити, тож жив я з нею заради сина. А коли хлопчику виповнилося три роки, Галя сказала: “Я знаю, що байдужа тобі. Дякую, тоби що зачав мені дитину, дякую, що доnомогав спочатку. Але жити разом не бачу сенсу.”
Я зібрав речі та пішов. Домовився, що сина бачитиму, коли захочу і скільки захочу. – Три роки тому у мене стався уда р. Батьків моїх уже нема. Валяюсь у ліkарні, нікому не потрібний, – продовжував свою розповідь Боб. – І раптом влітає Еля. Звідки вона впізнала, не знаю. Три місяці мене доглядала. Поставила на ноги. – Ну, а чому ви не разом? – здивувався я. – Так вона вже давно одружена. Дочка росте. – І чоловік не ревнував? – Ні. Чудовий чоловік, як потім з’ясувалося. Все зрозумів, Елю у її прагненні підтримав. У мене тепер чотири рідні людини: синочок, Еля з чоловіком та їхня дочка. Ось, лечу на його ювілей…